Олексій Данілін
                                                                   Центр Корпоративного Громадянства

У 1980-ті рр. Китай почав стрімку та успішну експансію на світових ринках, що грунтувалася на значному економічному зростанні. Багато експертів заговорили про народження нового східноазіатського “дракона” і китайське “економічне диво”. Не дивлячись на офіційний комуністичний курс китайського керівництва, подібна аналогія була дійсно виправданою, оскільки обрана модель економічного розвитку в значній мірі повторювала досвід “першого ешелону” далекосхідних “драконів” – Південної Кореї, Тайваню та Сингапуру. Сутність її, серед іншого, полягала в експортній орієнтації економіки і залученні прямих іноземних інвестицій за рахунок “сприятливих” місцевих факторів, таких як відносна дешевизна робочої сили та слабкість соціального захисту робітників. Завдяки досягнутій економії на витратах, китайські виробникі налагодили широкі стосунки із західними компаніями, які на засадах субконтрактінгу переклали на них частину своїх виробничих операцій. Зрештою транснаціональним компаніям західного світу було вигідно виносити найбільш витратні, соціально болючі і найменш наукоємні виробничі процеси за межі своїх корпоративних структур, передаючи їх підрядникам і не переймаючись соціальними проблемами, пов’язаними з використанням “місцевого фактору”.

Результатом цієї моделі “економічного дива” стала вкорінена і систематична практика порушення прав місцевих робітників. Згідно з даними, отриманими декілька років тому Національним союзом профспілок Китаю після обстеження підприємств з іноземним капіталом, розташованих у провінції Гуаньдун, 25% робітників невчасно отримували заробітну платню, 50% змушені були працювати більше, ніж 8 годин на день, 62% робітників працювали сім днів на тиждень, 20% потерпіли від фізичних або психологічних травм внаслідок образливого відношення до них, і більше ніж половина робітників отримували заробітну платню нижчу за офіційний прожитковий мінімум.

Проте, на початку ХХІ століття використання переваг “потогінних цехів” світу, що розвивається, було вже не просто предметом засудження з боку окремих представників громадськості розвинутих країн. Самі транснаціональні корпорації почали переглядати свої відносини із постачальниками і партнерами у третіх країнах. В значній мірі цьому сприяла поява і розповсюдження кодексу соціальної відповідальності SA 8000. За декілька років принципи соціальної відповідальності бізнесу стали планомірною політикою. Виникла свого роду ланцюгова реакція – західні корпорації, прийнявши на себе зобов’язання  кодексу SA 8000, почали вимагати того самого від своїх постачальників у третіх країнах. З травня 2004 р. основні країни Європейського Союзу та Північної Америки використовують цей підхід в якості офіційної політики.

Ці заходи негативно вплинули на економіку країн, що розвиваються, спровокувавши в них “сертифікаційну кризу”, тобто ситуацію, коли подальші перспективи співробітництва залежать від сертифікації місцевих підприємств з огляду на узгодженість їхньої політики з нормами соціальної відповідальності.  Не обминуло це й китайських виробників. У другій половині 2003 р. підприємства легкої промисловості, cконцентровані у дельти річки Дунцзян[2], а також чисельні підприємства дельти Янцзи[3] і інших регіонів отримали попередження про те, що починаючи з 1 травня 2004 р західні компанії суворо дотримуються принципів кодексу SA 8000. На практиці це означало, що ті китайські виробники, які не встигли адаптуватися до нових правил, швидко втратять традиційні європейські та американські ринки збуту. Більше половини міжнародних компаній, що працюють у Східній Азії заявили про те, що вони відновлять контракти з китайськими виробниками тільки після того, як упевняться у впровадженні цього кодексу.

“Етичний” аспект взаємовідносин між західними замовниками і китайськими постачальниками почав відігравати несподівано важливу, а іноді й фатальну для останніх роль. Зокрема, у 2003 представниця великої європейської торговельної компанії, яка прибула на іграшкову фабрику у місто Чжанчжоу з метою заключення довгострокового контракту на закупівлю продукції, відмінила багатомільйонну угоду після того, як помітила серед робітників тієї фабрики неповнолітню дівчинку.

Проблема полягає й в тому, що знання про кодекс SA 8000 в Китаї й досі є дуже обмеженими. Згідно з обстеженням, що було проведено гонконгською консалтинговою компанією “Формал Уін” (Formal Win Consultants Ltd) серед підприємств дельти Дунцзяну на початку 2004 р., лише 5% з обстежених китайських чиновників та виробничих менеджерів знали або щось чули про такі терміни як “соціальна відповідальність бізнесу”, “кодекс корпоративної поведінки” або “SA 8000”.

Якщо західні компанії-покупці китайської продукції в повній мірі активують механізм кодексу соціальної відповідальності, велика частина китайських експортерів зазнаєзначних збитків. Можна по-різному оцінювати таку політику західних компаній.  Проте, її не  можна трактувати виключно як інструмент непрямого тиску на потенційних конкурентів, що використовується з метою запобігання “надмірного” промислового зростання у “нових” індустріальних країнах і маскується риторичними гаслами. Насправді ця політика сприяє встановленню справедливої конкуренції, оскільки китайські виробники підвищили свою продуктивність в значній мірі за рахунок нехтування елементарними правами виробників, які мають бути невід’ємною частиною витрат на робочу силу.  Кодекс SA 8000 має стати вагомим зовнішнім чинником, що сприятиме реструктуризації і оновленню китайської економіки. Збитки експортерів у короткостроковій перспективі будуть в значній мірі компенсовані розвитком більш здорового і соціально орієнтованого економічного середовища у середньостроковій і довгостроковій перспективі.